ДахаБраха розриває свій перший Палац Спорту
ДахаБраха починалася у театрі Дах – невеличкому залі, який вміщує не більше 50 людей. 6 грудня український квартет зібрав майже повний Палац Спорту, який вміщує під 10 тисяч глядачів.
Будь-який текст про ДахаБраху починається з одного й того ж дісклеймера. Який, утім, і досі не видається таким уже очевидним для масової української аудиторії. ДахаБраха – певне найпопулярніший український гурт за кордоном. Квартет грав ледь не на всіх музичних фестивалях у світі, виступав у шоу KEXP, Tiny Desk, Jools Holland тощо. Це гурт, який переробляє українську автентику у своєму унікальному стилі й несе її світові. При цьому, за всі 15 років існування колективу і навіть після міжнародного визнання, ДахаБраха залишалися відносно андеграундними в Україні.
До Палацу Спорту гурт підходив поступово – часто грав на українських фестивалях, дав великий концерт у найбільшому українському сидячому залі – Палаці «Україна». Тож виступ на найбільшому критому майданчику країни був логічним кроком уперед.
Я був на ДахаБрасі кілька разів – завжди на фестивалях. Кожного разу я спостерігав приблизну одну й ту ж картину – гурт поступово розкачував натовп і наприкінці все перетворювалося на ритуальні танці, вибивання пилу з-під ніг на фоні стоїчного спокою самого квартету, який уперто робить свою справу. Скажу чесно, жодного разу мене не зачепило. Я оцінив напрочуд високий рівень професійності, унікальність формату та пісень. Але не пройняло.
Концерт у Палаці Спорту щось у мені перевернув. Із першої секунди на сцені від гурту віяло такою титанічною впевненістю і могутністю, що почало перехоплювати дух. ДахаБраха завжди поєднують у собі дивну суміш одвічної сили фольклору із людською простотою та самоіронією, яка просочується кожного разу, коли Марко звертається до залу.
Для того, щоб пропустити музику ДахаБрахи крізь себе, її потрібно уважно слухати. Здавалося б очевидна думка, але це саме те, чого мені жодного разу не вдалося на фестивалях. Коли ж ти лишаєшся сам-на-сам із гуртом у форматі сольного виступу, ти не можеш відволікатися та потроху входиш у транс. Цьому допомагає психоделічно-медитативний відеоряд. Сам гурт ніби й не робить нічого особливого – вони просто сидять, грають, співають та періодично змінюють інструменти. Ніхто не скаче сценою, нема жодних екстремумів. Але їхньої внутрішньої енергії виявляється достатньо, щоб утримувати зал від першої до останньої миті.
Цікава особливість ДахаБрахи полягає в тому, що вони ставляться до народного спадку із великою повагою, не перебільшують із використанням різних інструментів, але при цьому сміливо й навіть нахабно жонглюють жанрами. Вони можуть і в блюз, і в рок-н-рол, і в поп-музику, і в трайбл, і взагалі у що завгодно. Через це й виникає відчуття їхньої всемогутності.
Аудиторія гурту на сьогодні варіюється від екзальтованих гіппі до поважних мужів. При цьому музика ДахаБрахи не має віку. Вона звучала актуально на початку їхньої творчості 15 років тому, звучить актуально нині, та й звучатиме свіжою у майбутньому. Її фольклорний скелет дозволяє їй бути поза часом.
Сам факт майже зібраного Палацу Спорту є ще одним феноменом від ДахаБраха. Гурт, який практично відсутній по радіо та телебаченню, який не грає поп-музику, зміг зібрати майданчик, який до цього підкорювався лише українським поп та поп-рок зіркам. Це неймовірний і доволі оптимістичний, як для ринку, результат. Шкода тільки, що для того, щоб гурт став настільки знаним у рідній країні, йому довелося завоювати світ.
Олексій Бондаренко
Фото: Оля Закревська (Oli Zitch)
Стаття повністю - https://liroom.com.ua/
