Леся Мандзевич, ведуча радіо "SKOVORODA"
Якщо я напишу, що п'ятничний концерт ДахаБраха у київському Палаці Спорту був чудовим чи неперевершеним - це, звісно, буде правда, втім, я не скажу нічого нового. Ми цього чекали.
Кількісний показник теж важливий, ба, навіть визначний - гурт зібрав найбільший столичний концертний майданчик, який досі наповнювали глядачами або ті виконавці, які активно ротуються у теле- і радіо просторі, тобто наші селебріті, або закордонні привози. Тож це неабияке досягнення, хоча я теж не про нього.
Натомість, я б хотіла зосередитися на відчуттях - усвідомлених та інтуїтивних, які вирували в мені протягом усього концерту і знадобилося дні два, для того, щоб цей ураган переживань вщух і дав дистильованим думкам скластися в рядки. Тож про усе по порядку.
Перше - те, що я вже підозрювала давно. Музика ДахиБрахи має здатність просотувати глядача наскрізь. Навіть, якщо хочете, поклітинно. Бо в кожній пісні закладено свій чуттєвий код - туги у Вербовій дощечці, сексуальності в Карпатському репі, одвічного бажання любові - у Baby, суєтності - в Монасі, і так далі, до безкінченості. Це усе те, що стається із нами щодня, що переживали десятки і сотні поколінь до нас, та так, що оспівали у народній творчості. І ДахаБраха транслюють ці емоції, беручи за основу фольк і пропускаючи його через себе, сучасних. Звідси і хіп-, і тріп-хоп, і соул та інші стилі, які слугують як засіб інтерпретації настрою, але водночас, і грають роль конектора з іншими культурами, звідки ці стилі до нас прийшли. Саме тому ДахаБраха зрозуміла і люблена у світі, це справжня world music.
Друге - це щирість. ДахаБраха "не мають й зерна неправди за собою" в тому, як вони роблять свою музику і в тому, як спілкуються із глядачем. Мені доводилося чути і читати в інтерв'ю, що, їх процес створення пісень - це поступове нашарування звуків, елементів, партій, музичних інструментів, що їх привносить кожен із учасників гурту. Усі - самостійні одиниці, зі своїми смаками та вподобаннями, темпераментом, настроєм і навичками, вони керуються лише бажанням створити гармонію, із хаосу своєї різноманітності.
Та щирість у творенні неможлива без довіри - переконання, що мої колеги настільки ж талановиті, професійні і осмислені, що своїм втручанням зроблять твір кращим. І, схоже, саме цей простір довіри існує в спільноті театру "Дах" - місця, звідки, окрім ДахаБраха вийшли такі ж несхожі на все інше в українській сучасній культурі Dakh Daughters, NOVA OPERA і TseSho. Я підозрюю, саме довіра Влада Троїцького до митців, є запорукою того, що ці люди приймають свою ідентичність (мені в голові крутиться англійське embrace) і перетворюють її у творчість, унікальну, як і кожна окремо взята особистість. Троїцький міг би бути продюсером у більш звичному для нас значенні: диктувати формати, бачення, шляхи розвитку, "а зробіть тут так", та натомість, він виконує роль оркестратора, який поєднуючи окремі голоси, робить так, щоб вони "заграли" разом.
Ця довіра до людини, її таланту, особистості та особливості - це саме та вирішальна риса, яка якісно відрізняє мистецтво від мас-культу. Це стан, коли ідентичність не потрібно заганяти у вже існуючі рамки, а навпаки - створюються умови для її розвитку і найкращого пояснення себе світу. Це місце, де немає навмисних "два притопа, три прихлопа", де немає бажання бути схожим на когось більш успішного, а відтак, і ризику стати не самостійною одиницею, оригіналом, а лише бляклою копією когось.
Якщо спробувати проектувати цей підхід на суспільство, то саме довіра і, водночас, повага до людини, трактування кожного як головної цінності і є фундаментальними засадами гуманізму. Там, де є повага, прийняття, довіра, там немає місця конформності, "моїй хаті скраю", жорстокості, ницості чи підлабузництву. Але є одне але: поважати іншого може лише той, хто себе поважає. У протилежному випадку то буде не повага, а поклоніння, і це вже гра не з позиції рівних. І, як на мене, це саме те уміння, чого бракує нам як українцям. Можливо, ми його ніколи не мали, але я хочу вірити, що ми просто давно забули як це - бути рівними і особливими. І, це власне те, чим є і до чого закликає ДахаБраха - перш за все і попри все бути собою та свідомо нести це світові. Бо, виявляється, такими нас світ любить.
Феномен ДахиБрахи - це маніфест поваги, сміливості, наполегливості і кропіткої, проте, сродної праці. Його почує лише той, хто здатен налаштувати свій приймач на трохи вищі частоти своєї чутливості, однак щойно ці налаштування будуть збережені - перед вами відкриється новий дивний світ. Я дуже сподіваюся, що минулої п'ятниці у Палаці Спорту тисячі присутніх переналаштували свої приймачі і зловили хоча б частину того сигналу, який потужно транслювався зі сцени. У той вечір цьому сприяло все - достатній зручний простір, магнетичний відеоряд, якісний звук і сама ДахаБраха.
Вони невтомно роблять свою справу і є тією краплею в океані, що справді змінює нашу свідомість. Без перебільшення, це - явище, яке визначає наше майбутнє.
Автор: Леся Мандзевич, ведуча радіо "SKOVORODA"
Фото Ольги Закревської
