DakhaBrakha

DakhaBrakha про запит на українську музику на Заході та брак музичних шоукейсів

Feb 02, 2018

Із DakhaBrakha ми зустрічаємось майже у повному складі – не вистачає лише Ірини Коваленко. Посеред розмови Марко помічає залишений на стільці верхній одяг і ніби вибачається: «Майже як на вокзалі сидимо». Речі, валізи – все нагадує, що ми вдома у найбільш затребуваного за кордоном українського гурту.

Із DakhaBrakha ми зустрічаємось майже у повному складі – не вистачає лише Ірини Коваленко. Посеред розмови Марко помічає залишений на стільці верхній одяг і ніби вибачається: «Майже як на вокзалі сидимо». Речі, валізи – все нагадує, що ми вдома у найбільш затребуваного за кордоном українського гурту. 

За останні роки DakhaBrakha стала культурним представником України у світі. Нещодавно вони повернулись з туру Великою Британією та Сполученими Штатами Америки. Зараз невелика перерва – і знову дорога. Про гастрольне життя музикантів, стан культури у країні та те, чому DakhaBrakha не прагнуть стати зірками телебачення, – у інтерв'ю Realist`а
 
 
 
 
— Ви найбільш гастролюючий український гурт, за кількістю країн обігнали навіть «Океан Ельзи». Проте на їхні концерти все ж здебільшого ходить діаспора, на ваші – іноземці. От, наприклад, американці, які майже не слухають неангломовні пісні. 

Марко Галаневич: Нам вже казали, що це така незрозуміла річ. Вони ще можуть слухати іспаномовні пісні, бо латиноамериканська культура досить актуальна. А тут щось таке, що вони не розуміють. Але й ніби розуміють. 
Ніна Гаранецька: Беремо іншим. "Родзинкою" своєю. Шапками (сміються). 

— Ви через це відчуваєте якусь свою місію? 

Марко: Страшно говорити такі слова – місію. Але так (сміється). Так, бо нам доводиться віддуватися за всю країну. На 99% майданчиків чи фестивалів, на яких виступаємо, ми — перші з України. Вперше люди знайомляться, бачать і чують щось з України. Ми розуміємо, що тепер для них країна буде асоціюватись із нами. Роки три тому Україна була в інформаційному просторі спочатку через революцію, потім – через війну. Зараз ми проводимо майстер-класи, даємо інтерв'ю – взагалі питань щодо цього вже немає. Для іноземців це все вже скінчилось, а для нас – все ще незавершені питання, які щодня болять. І тому говорити про це – також місія. Без загального світового розуміння, що зараз на території України відбувається агресія сусідньої держави, без взаємодії всього цивілізованого світу Україна не вистоїть. 
 
 
 
— А питають, про що ваші пісні? 

Олена Цибульська: Дуже часто запитують, про що співаємо. 
Ніна: А пісні ж плюс-мінус про одне й те саме: про любов, життя. 
Марко: Або ритуальні — «Ластівочка прилетіла». 
Олена: І як ти їм поясниш? 
Марко: Три-чотири роки тому взагалі говорили: «Ми думали, ви співаєте революційні пісні». Вони відчували від нас такі меседжі. Можливо, так і було. 

— Тому що ви все одно були в цьому контексті. 

Марко: Так. Наприкінці 2013 року ми виступали на одному з найбільших французьких фестивалів Trans Musicale. Ми просто на задньому фоні пустили фотографії з Майдану: людей, обличчя, загальні плани. Це справило на людей дуже сильне враження. Бачите, вони Макрона вибрали? (сміються) 
Ніна: «Містралями» їх застидали. 
Марко: У кожному інтерв'ю про ці «Містралі» говорили. 

— Тобто не тільки культурна місія, а й політична також? 

Марко: А що робити, якщо України немає ні культурно, ні політично, ні географічно? Ми зустрічаємося з послами, вони дивуються. Тобто вони роблять собі якісь акції українські, а приходить два місцевих жителя. А тут приїжджаємо ми і збираємо величезний зал. 
Ми зустрічаємося з послами, вони дивуються. Тобто вони роблять собі якісь акції українські, а приходить два місцевих жителя. А тут приїжджаємо ми і збираємо величезний зал.
— Не запрошують до співпраці? 

Марко: Ми б хотіли, бо можемо робити щось більше, ніж робимо зараз. Нуль інформації про Україну. В інтерв'ю ти все не скажеш. Ставлять запитання: «Що у вас відбувається з Росією?» І ти думаєш: починати з Київської Русі чи як відповісти на це запитання? Нестача інформації нас гнітить. Ми готові співпрацювати з посольствами, з міжнародними програмами. Але нас самих не вистачає, щоб ставати мотором і ініціаторами цього. 
Олена: Коротше, від посольств пропозицій не було. А конче необхідна якась програма від держави, щоб імідж свій створювати. 

— Коли вже не вперше приїжджаєте кудись, є перелік пісень, які просять зіграти? 

Ніна: Та вже заюзали цю програму! 
Марко: Зіграли вже все, що можна. Час від часу просять щось таке, що ми ніколи не граємо. 
Олена: Або з вистав, наприклад. 
Марко: Або «Жабу». Ми ніколи її не граємо, бо там багато тексту. 

— А якщо просять? 

Марко: Якщо просять, а ми не готувались, не граємо все одно (сміється). 
 
 
 
— Але ж ви багато імпровізуєте... 

Марко: Імпровізуємо. А що залишається? Але от є «Baby», яку ми граємо завжди. Та все одно існує складність розуміння. Проте є дуже багато приємних випадків, коли люди кажуть: «Ми нічого не знали про Україну, а тепер постійно стежимо». Сльози на очах – отже, все не дарма. 

— У вас же були перемовини з іноземним лейблом про видання за кордоном? 

Марко: Декілька. Але ми боїмось цього. Боїмось бути залежними від їхніх планів, графіків. 
Ніна: Ми не можемо відстежити, наскільки вони нам помічні. У нас вже є співпраця з агенціями, які нам роблять тури. Якби не було інтернету, то тоді зрозуміло. А так сам керуєш. Або якісь умови запропонували, що ми злякались всього цього. Є графік: ти маєш за рік зробити новий альбом. 
Олена: А якщо ти не зробиш? Якщо він не йде? 
Ніна: Ти платиш штраф на рівному місці. Нащо нам такий стрес? 
Марко: Коротше, ми по-старінкє. Інді-група. 

— Тоді скоріше андеграунд. 

Марко: Так, хоча у нас і повні зали. Але, я думаю, всі андеграунд, хто не в телевізорі. «Зіграв у ящик» — все нормально. Ми не особливо прагнемо, щоб нас впізнавали у переходах та просили автографи – ми щасливі тим, що маємо. Чи ми хочемо мати стадіони? Я не певен. 
Ми не особливо прагнемо, щоб нас впізнавали у переходах та просили автографи – ми щасливі тим, що маємо. Чи ми хочемо мати стадіони? Я не певен.
— До речі, наскільки у вас розписано гастрольний графік? 

Ніна: На рік-два. 
Марко: Ми вже більш-менш знаємо, що будемо робити у 2019 році, якщо дасть Бог здоров'я. 

— Є така тенденція в українському шоу-бізнесі: якщо ти хочеш стати популярним тут, потрібно спочатку стати затребуваним на Заході. Звідки цей комплекс меншовартості? 

Марко: Ми всі з ним виросли. Ми самі не можемо визначити собі ціну – нам потрібно, щоб хтось із Заходу сказав. Чи треба виступити на ВВС. І то ми читали коменти: «Британці оце слухають?» Має хтось сказати, що «оце добре». Таких постатей, як Олексій Коган у джазі, мені здається, в інших сферах музики немає. 

— А можна очікувати від вас нових інфоприводів найближчим часом? 

Ніна: Чекаємо самі (сміється). 
Марко: Якщо все вдасться, у нас буде спільна програма із Kronos Quartet. Але це вже у 2019 році. 
Ніна: Ми сіли на першій розмові, розгорнули календарі – хто коли може. Перша дата, коли виходить, аж у 2019 році. 
Марко: Це з можливого. А найближче – поїдемо на ГогольFEST у Маріуполь. Це те, чого ми давно хотіли, бо відчуваємо певну заборгованість перед сходом країни. Нам все не вдавалося з'їздити туди у цей непростий час. Там таке культурне життя дуже необхідне. 
 
 
 
— Ви як гурт, якому вдалось підкорити Європу та Америку, що можете сказати про амбіції українських музикантів на Заході? Наскільки вони виправдані? 

Марко: Чомусь у більшості вони хочуть одразу і все. Є багато гарних українських музикантів. Але вони поїдуть раз чи два, а потім засмучуються, що Девід Бекхем ні фіга уваги не звернув, всьо зря. Але ми ж не останні два-три роки їздимо – ми почали їздити 10 років тому. А Девід Бекхем побачив цю пісню аж зараз. Люди хочуть швидких результатів. Але потенційно ця музика для світу дуже цікава. 

— Тому що є запит на українську аутентику? 

Марко: Та запиту взагалі немає. Ніхто в Європі не сидить і не чекає: «А що там з України нам привезуть?» 
Ніна: Нам шалено бракує в Україні зробити музичний шоукейс. Мені здається, нам багато чого є запропонувати. Якби WOMEX (World Music Expo – міжнародна виставка задля підтримки і розвитку світової музики. — R0) нарешті сюди приїхала, ми б показали все, що можемо. 
Марко: Це те, про що ми говорили: немає української промоції, немає менеджерів. Якось на ГогольFEST зі своєю програмою голландської музики приїхала Наташа Подобєд. Вона нас почула – сьогодні вона є нашим агентом в Європі. Зараз вона працює ще з Onuka та Panivalkova. Але вона одна, вона білоруска, то має зв'язок з Україною. А європейці замкнені – у них вистачає французьких, голландських, британських музикантів. Матеріал є – з комунікацією проблема. 
 
 
 
— Про «зіграти у ящик». Так склалося, що зірки 90-х – Юркеш, Катя Chilly – потрапляють у телевізор, і раптом оживають. 

Олена: «Нічого собі! У нас є така музика?» А люди і до того працювали, робили концерти. Ми ходили на Катю Chilly у Будинку художника – було 10-15 осіб. А зараз ставлять дурні запитання: «А чому не було раніше?» Людина працювала весь цей час, просто ви цим не цікавились. 

— У 2011 році ви брали участь у відборі на Євробачення. Після того, як український відбір все ж став на рівень вище, не виникло бажання повторити успіх Джамали? 

Марко: Ми не дуже розуміємо, навіщо нам це робити. У нас свій шлях комунікації з Європою та Америкою. У нас там стільки концертів, скільки ми можемо дати. Навіщо нам займати чиєсь місце? Колись був фестиваль «Червона Рута», на який я з дитинства мріяв потрапити. І нас запросили на нього, проте ми не виграли. 
Ніна: Ну, перше місце. 
Марко: Але інші гурти на нас страшенно образились. «Навіщо ви прийшли? Звичайно, ви виграли». А ми кажемо: «Та ну, ми теж хотіли взяти участь. Ми з вами одного віку, в принципі». Щоб не було такого і на Євробаченні, ми туди не йдемо (сміються). 
 
 
 
— Ви починали як театральний гурт під керівництвом Влада Троїцького. Який він зараз має вплив на DakhaBrakha? 

Ніна: Ми всі рівноправні учасники – і він так само. Ми всі складаємо матеріал, разом придумуємо концепцію. Але останній альбом «Шлях» — це була абсолютно його ідея та його концепція поєднання України. 
Марко: Він і надалі залишається нашим ідейним натхненником і режисером музики. 

— Я читала історію, що йому пісня «Шо з-под дуба» взагалі не подобалась. 

Марко: Він досі не розуміє цю пісню. Взяли у «Фарго» — «Чого вони її беруть?» Взяв Бекхем – «Та шо такоє?» 
Олена: Але був період, коли ця пісня все ж стояла у нього на рингтоні. 

— В інтерв'ю з Марком на питання щодо тенденцій у культурі Влад відповів, що в Україні немає прошарку людей, які б до кінця розуміли її важливість як того, що створює і формує націю. Тобто, виходить, ми — нація Олега Вінника? 

Марко: Так, ми — нація Олега Вінника. Це наша реальність. Ви ж бачили статистику популярних запитів Google. Революцію робили 10-15% — це ті люди, яким реально були потрібні зміни, які були готові самі змінюватися. По всіх інших застій абсолютний. Тому ті 10-15% мають працювати більше, наполегливіше і завзятіше. 

— Але кажуть, що культура не на часі. Ніна колись розповідала історію, як одного разу, коли збирала фольклор по селах, одна бабуся їй відповіла: «Дитино, який фольклор? Тут грошей на батон немає». 

Ніна: Але з іншого боку – повні зали Вінника. Значить, є гроші, люди можуть іти на концерт. Питання, чим вони цікавляться і що хочуть бачити. 
Марко: Стільки ж людей не може ходити на концерти, скажімо… (замислюється) 
Ніна: Іво Бобула? (сміється) 
— Він теж вважає, що у нас низький рівень культури. 

Марко: Я хотів сказати Сільвєстрова (один з найвідоміших сучасних українських композиторів. – R0). На ньому і на Віннику не може в принципі бути однакова кількість людей, а в Україні – тим більше. Ми з Ніною були в музеї Івана Гончара – там є вражаюча експозиція фотографій сільської інтелігенції. Величезний прошарок її було знищено на початку минулого століття. Говорити про те, що ми — культурно освічена нація, як британці чи французи, через історичні обставини не можна. Але і хрест на собі ставити теж не варто. 

— Говорячи про людей, які впливають на створення вашої музики, не можу не згадати Юрія Хусточку (колишній бас-гітарист «Океану Ельзи». — R0), який став саундпродюсером альбому «Шлях». Чому він? 

Ніна: Ми і альбом Light робили з ним. Нам подобається те, що він так само легко, як і ми, експериментує. Запис теж творчість. Придумати концепцію того, як записати той чи інший трек, — це окрема тема. 
Марко: Ми музиканти нестандартні, у нас нестандартний набір інструментів. До кожної композиції потрібно підходити окремо. І в принципі Юра класна людина. 

— До речі, про інструменти. Можете розповісти про якісь незвичні? 

Олена: Файні й екзотичні? Оце жаба. Вона, скоріше за все, з Таїланду. А це «вітер». 
Марко: Ми були в інституті, де люди вивчають саунд. Ми заграли – їм сподобалось. А показали «вітер» — просто знесло дах! Вони так і не зрозуміли, здається, як воно так грає. 
Ніна: Оце цікавий інструмент (дістає тріскачки). 
Марко: Тільки країна походження не дуже. 
 
 
 
— У вас є спільна робота з Джамалою, з польськими музикантами, фінськими, білоруськими. Взагалі вам цікаво з кимось співпрацювати? 

Марко: Це завжди збагачення. Але це завжди і складнощі. Наперед ніколи не знаєш, чи вам вдасться щось зробити. Це, звичайно, і зайві переживання, і зайві нерви. Після PortMone (білоруський гурт. – R0) ми зупинилися взагалі. Нам самим ще є що зробити. Багато українських музикантів кличуть нас зробити спільні пісні, але у нас уже немає сил і часу на це. 
Ніна: Дзвоніть у 2019 році. Джамала нас просто нахрапом взяла. На запис вона прийшла з валізою, заспівала свою партію – і полетіла. Ми навіть майже не помітили, як це сталося (сміється). 

— Я знаю, що у Марка є сторонній проект — Oy Sound System. І це зовсім інша музика. 

Марко: А чому б ні? Це те, що ми почали робити із братом Тарасом, базуючись на електронних експериментах. Я б не хотів і не міг робити з DakhaBrakha. Інша річ, я думав, що співатиму з ними. Але встигнути всюди просто неможливо. 
Ніна: І ти вирішив бути композитором? 
Марко: Майже як Сільвєстров (сміється). Вони класно гастролюють і без мене. 

— Це як Dakh Daughters їздять без Ніни? 

Ніна: Я поїду з ними в лютому. 
Марко: Мені гірше. Ніна поїде з дівчатами, а я з Oy Sound System нікуди не поїду. 
 
 
 
DakhaBrakha
— Наостанок спитаю. Президент на початку місяця назвав українські пісні, якими він пишається. До цього «рейтингу» потрапив і ваш «Монах». На його місці — які б пісні назвали ви? 

Ніна: А можна гурти? Мені подобається гурт Joryj Kłoc, особливо трек «Ліс». Tik Tu, Kurbasy – чудові. Так страшно когось забути! Можна я у телефоні підгляну? У мене є список (сміються). 
Марко: Ми вже говорили про Panivalkova – у них є дуже класні речі. Adam непогані. 
Ніна: Мені подобається Latexfauna. «Сен-Тропе» ще. 
Марко: Ну тоді вже «Курган & Agregat». 
Олена: Kazka – якісна хороша музика. YUKO теж цікавий електронний експеримент. Brunettes Shoot Blondes — вони такі лайтові. Є ще такий гурт «Женя і Катя» — під гітарку, дуже ніжні. 
Ніна: Я знаю, що Stoned Jesus так само багато подорожують, як і ми. 
Марко: Вони дуже круті у своєму жанрі. До речі, Ігор (Сидоренко, засновник гурту. – R0) декілька разів натякав на бажання поспівпрацювати. 
Ніна: А взагалі там десь на перших місцях мала бути Zapaska. Ну, і Dakh Daughters – це само собою. 
Марко: Oy Sound System теж дуже хороші. 
Олена: Нічого так, мені подобається (сміються). 

Розмовляла: Рузана Емельянова
Фото: Олег Переверзев, Тетяна Вільчинська